Стрілкове
Дві з половиною тисячі кілометрів життя. Як я навчала дітей в окупації, а потім виїхала із села Стрілкове на Арабатській стрілці
Учителька фізики і журналістка Аліна Коваленко мешкала в Умані. Однак через стан здоров’я їй довелося звільнитися з роботи і за рекомендацією лікарів улітку 2021 року переїхати до моря. Друзі запросили жінку жити й доглядати за їхнім будинком у селі Стрілкове на Арабатській стрілці в Херсонській області, де вона знайшла роботу за фахом та повернулася до викладання в місцевій школі після 15-річної перерви.
Аліна адаптувалася до нового життя, ретельно готувалася до уроків і намагалася робити їх якомога практичними для дітей. Однак усе змінилося 24 лютого.
У цьому матеріалі вона розповідає свою історію — про особливості навчання школярів в окупації, небажання співпрацювати з окупаційною владою, страх і складне рішення виїхати із села, як перетворилося на 2500 км дороги зі Стрілкового до Херсона — Кривого Рогу — Умані та врешті Німеччини.
Далі пряма мова Аліни.
Як я знову стала вчителькою
Літо 2021 року було моїм першим літом біля моря. Я переїхала в село в Генічеському районі на Арабатській стрілці — поруч Азовське море, Сиваш, газове родовище, цілющі та гарячі джерела, лікувальні грязі, солоні озера, купа свіжої городини і квіти в кожному дворі.
Я прикипіла до цього краю і всім казала, що Стрілкове — не останнє українське село, а перше. Бо за селом уже була прикордонна застава і Крим. А коли в серпні з’ясувалося, що в місцевій школі є вакантне місце вчителя фізики якраз за моїм фахом, радісно пішла працювати в Стрілківську школу.
Маленька затишна сільська школа зі 100-річною історією на 150 учнів і 15 вчителів. Школа-родина, бо з 1 до 10 класу всі знають усіх. В 11 клас просто не було набору на цей навчальний рік. Переважна частина учнів і вчителів — місцеві у 2–3 поколінні. У кожному класі діти з кримськотатарських, українських, російських, молдовських родин завжди знаходять спільну мову, товаришують, інколи сперечаються — діти як діти.
На перервах і між собою вони, як і більшість учителів, говорять російською мовою. Я думаю, що вдома також. Хоча всі дуже швидко “перемикаються”, і коли ти говориш українською, з тобою теж говорять українською.
Мова навчання в школі — українська, але не так давно, можливо, лише кілька останніх років. До того тривалий час була російська, і доволі багато підручників у шкільній бібліотеці саме російською мовою. Шкільний предмет “мова корінних народів та національних меншин” — це російська мова. Я питала, чому не кримськотатарська. Мені пояснили, що було проведене опитування, і 75 % батьків обрали для вивчення саме російську.
Війну зустріла криком, а на Арабатці було тихо
Ніколи не забуду дзвінок подруги з Умані о 6 ранку 24 лютого: “Війна почалася. В Умані вибухи. В Росішках вибухи, детонація і велика пожежа. Заграва стоїть над ГРЕСом”. (ГРЕС — мікрорайон на західній околиці Умані — ред.). Я подзвонила додому, там уже не спали.
А потім я просто кричала — від розпачу, страху, люті й неможливості щось змінити.
На Арабатській стрілці було тихо. Згодом з’ясувалося, що, відходячи, інженер окремого батальйону матрос Віталій Скакун підірвав разом із собою частину Генічеського автомобільного мосту на Арабатську стрілку. Завдяки йому туди не може заїхати жодна велика і важка техніка. Тільки легковики й мікроавтобуси.
Як у Стрілковому організували навчання під час війни
Директорка нашої школи пояснила, що ми продовжуємо працювати дистанційно, виконувати навчальну програму. Націлила нас на те, щоб ми говорили з дітьми, заспокоювали їх, більше уваги приділяли їхньому емоційному стану.
У перший день повномасштабної війни із села виїхала одна вчителька. Її години “розкидали” іншим вчителям. Мені “дісталися” ще кілька дисциплін.
Я викладала фізику, трудове навчання, російську мову, українську мову, зарубіжну літературу.
Думаю, уроки швидше були елементом “нормального життя” в період війни. У ті дні, коли була електрика та Інтернет, діти ще якось виходили на зв'язок під час онлайн-уроку.
Я справді говорила про те, щоб вони були обережними, не гуляли самі на вулиці, не ходили до моря, берегли своє здоров’я, бо ліків в аптеці вже теж не було. Та заспокоїти дітей було марно. Усі вони стежили за новинами, чули, що говорять батьки. Особливо тривожилися учні 9 класу, адже в кожної дитини були плани на подальше життя, навчання.
Розуміла, що мені не можна лишатися в Стрілковому
Дехто категорично засудив колегу, яка виїхала. Мовляв, ходила тут така у вишиванках, а як ледь що — то й утекла. Я дуже гостро це все сприймала. Бо і в мене була вишиванка, і я розуміла, що мені теж доведеться тікати.
Згодом Міністерство освіти і науки України дало школам право на свій розсуд завершувати навчальний рік, а вчителів поспішили попередити про відповідальність за колабораціонізм.
Потім росіяни змусили директорів шкіл Генічеського району скласти списки вчителів, які готові влітку пройти “перепідготовку” в Криму і працювати за новою програмою. Думаю, списки вчителів, які не згодяться проходити “перепідготовку”, загарбників цікавили значно більше.
Коли в село заїхали окупанти, декілька днів я просто просиділа в закритому будинку в повному розпачі, тому що звірства в Бучі та Ірпені вже відкрилися. Було страшно до паніки.
Увесь цей час я намагалася проводити за розкладом уроки онлайн з дому. Але все менше дітей виходило на зв'язок. Були перебої з електрикою і мобільним зв’язком, не було Інтернету. Часом я просто писала тему, сторінку і номер завдання. 1–2 дитини, кому батьки сумлінно допомагали й контролювали, надсилали фотографії своїх робіт.
Як готувалася до виїзду
Спочатку була надія на місцевого перевізника, який за 100 доларів вивозив через Генічеськ і Мелітополь до Запоріжжя та Дніпра. Але він такий сміливий і надійний був один, а кількість охочих виїхати постійно зростала.
Я 2–3 тижні не могла втиснутися в чергу на виїзд. А потім загострилася ситуація в Маріуполі, на напрямку активізувалися воєнні дії. Водій потрапив під обстріл і, витративши три доби на дорогу, яка раніше займала три години, вирішив на якийсь час припинити перевезення.
З місцевих вайбер- і телеграм-спільнот дізналася, що відновився регулярний автобусний рейс просто зі Стрілкового до Херсона. Уже з чатів про евакуацію я знала, що окупанти передивляються і забирають телефони та ноутбуки. У мене і там, і там було багато патріотичної інформації, фотографій, журналістські доробки, учительські розробки, які б точно не сподобалися росіянам.
Я звернулася по допомогу до журналістської організації з мого попереднього професійного життя. Фахівчиня з безпеки допомогла мені правильно почистити всі гаджети, перекинути в хмарне сховище те, що треба, і просто викинути те, без чого можна обійтися.
Перші 250 кілометрів евакуації та окупований Херсон
Мій перший блокпост був на Генічеському мосту. Окупант просто зазирнув в автобус, оглянув салон і дозволив водієві проїхати. Потім таких блокпостів буде дуже багато — загалом понад 100.
Вони зазирали в салон зі зведеними курками на автоматах, перевіряли документи, телефони, роздягали чоловіків, рилися в речах. Хтось “просто робив свою роботу”, а хтось отримував задоволення від того, що принижує і залякує людей.
Одразу видно, хто з них російський військовий, а хто “ЛНР-ДНР”-запроданець, хто кадровий і затятий, а хто “срочник” чи доброволець. Та всі вони вороги, і кожен з них тримає в руках зброю, яка може вбити тебе будь-якої миті. Бо саме за цим вони прийшли на нашу землю. І я всю дорогу ані на секунду не забувала про це, особливо коли автобус зупинявся на черговому блокпосту.
І ще плакала, мовчки, коли бачила сліди запеклого бою в Олешках і біля Антонівського мосту перед Херсоном. Це, мабуть, перший бій, де наші хлопці намагалися зупинити ворога.
У Херсоні в мене є, точніше були родичі. Вони вже на той час виїхали з міста, але я мала ключі від квартири, і тому зупинилася там. Це реально дуже важливо під час такої багатоетапної евакуації, щоб було місце, де можна перепочити.
Не маючи знайомих в місті, я шукала можливість виїхати в чатах. Дуже багато було шахраїв, які обіцяли виїзд, але просили передплату. Про таких попереджають у кожній тематичній групі, але вони все одно нікуди не зникають.
Десь добу ані я, ані мої рідні, які допомагали мені онлайн, не могли знайти нічого реального на виїзд. А всю ніч були прильоти. Шибки двигтіли у вікнах — і я в Херсоні слухала війну, яку до цього практично жодного разу не чула на Арабатській стрілці.
Увесь цей час між їздою, блокпостами і пошуком я проводила онлайн-уроки та виконувала свою частину домовленостей з адміністрацією школи. Діти не завжди виходили на зв'язок, у селі в черговий раз відключали Інтернет або глушили мобільний зв'язок. Але ті 1–2 реакції на мої завдання — вони були дуже важливими для мене.
Багато ризиків і мало шансів на евакуацію
Читаючи другу добу поспіль чати про евакуацію з Херсона, я все частіше бачила повідомлення про те, що “орки випустили лише машини з дітьми і людьми з інвалідністю”. Тоді я зважилася написати в чат: “1 жінка, інвалідність 2 група, виїзд з Херсона все одно куди”. Мені відразу написали декілька людей з пропозицією їхати з ними в авто, за умови що в мене дійсно є посвідчення про інвалідність. Воно було, тож це примарна, але можлива перепустка в неокуповану Україну.
У кількатисячній колоні евакуаційних автівок з білими ганчірками на дзеркалах і написами “ДІТИ” на кожному склі ми виїхали на Миколаїв через Снігурівку. Нас не випустили. Після доби на скаженому вітрі в довжелезній колоні нам довелося повернутися в Херсон.
Ще одна ніч у Херсоні з вибухами й пошуки в чаті можливості виїхати. І знову в мене уточнили: точно є посвідчення про інвалідність? Є. Тоді за 10 хвилин ми виїжджаємо, виходьте.
Це був мікроавтобус, який вивозив родину з Камишан (село біля Чорнобаївки — ред.). У них випадково звільнилося одне місце, і вони терміново шукали людину, бажано з дитиною або з інвалідністю. Бо так більше шансів виїхати. В автобусі батьки вивозили двоє дівчаток 4 і 6 років і крихітного хлопчика, якому було лише 15 днів.
На одному з блокпостів, поки ми чекали огляду, у вікно зазирнув молодий російський солдат. Побачив у салоні дітей і дуже ввічливо попросив: “А можна я спрошу? Это не допрос, это по-человечески. Почему вы все уезжаете? Мы никак не можем понять, почему вы все едете в никуда? Ведь скоро здесь все наладится. Зачем вы уезжаете? Объясните нам пожалуйста, мы не понимаем”.
Думаю, кожен з нас хотів би щось крикнути йому у відповідь. Але відповів водій. Дуже тихо й дуже ввічливо: “Мы вывозим детей. Ты же видишь, что прилеты постоянно. Ты бы своих вывез? Вот и мы — вывозим детей”.
Перший український блокпост і відчуття свободи
Нашого перевізника звали Олег. Він пояснив, що він підприємець і заробляє перевезеннями. Зазвичай він возив людей на екскурсії і до моря. Але зараз повинен заробити кошти, щоб вивезти свою родину з Херсона. Тому що їм теж нема куди їхати, треба винаймати житло і на щось жити в чужому краї, тому він береться за цю небезпечну роботу і везе людей. Ми всі їдемо туди, а він має повернутися ще й назад. Тому й перемовини на всіх блокпостах веде сам, бо йому ще повертатися. Усю дорогу туди він планував, що й кого везти назад у Херсон, щоб не “віджали” автобус, бо якщо він їхатиме порожнім, то такий ризик дуже великий.
Олег нас вивіз. Через 70 блокпостів, обшуки салону, огляди торсів чоловіків, перевірку телефонів і паспортів, через замінований міст, повз склад, який палав, обстріл, воронки на дорогах й обірвані лінії електропередач, 50-кілометрову чергу з автівок у сірій зоні, нічну дорогу без фар, ліхтарів і вказівників.
Я на все життя запам’ятаю той наш перший український блокпост у полі біля посадки. Під українським прапором, хлопці, які усміхаються і намагаються засунути у вікно машини яблуко, паску, цукерку. І людей, які обіймають наших захисників і всі без винятку плачуть. Я теж плакала і зараз, коли згадую про це, плачу.
Біля цього КПП уся земля всипана білими ганчірками, які окупанти змушують обов’язково в'язати на авто. Люди зривають їх з машин, і це дуже символічно, адже нарешті вирвалися з окупації.
Олег акуратно склав ганчірку, бо йому ще повертатися. Він нас привіз у Кривий Ріг і всіх розвіз: кому на потяг, кого до автобуса, мене на BlaBlaCar до Умані. Коли я запитала, скільки винна, він відповів: “Скільки можеш, стільки й заплати”. Я заплатила 4,5 тисячі гривень. Те, що в мене було на картці. Я дуже хочу думати, що Олег усе ж таки вивіз свою родину з Херсона, і вони зараз у безпечному місці.
Як я їхала ще 300 км з Кривого Рогу до Умані, майже не пам’ятаю. Була дуже велика втома, спокій і море сліз від кожного українського прапора і кожного нашого військового. Була тривога від того, що все місто заставлене металевими їжаками. Було здивування, що в банкоматах є готівка, а в магазинах усе є на полицях. Що по місту ходить громадський транспорт, що двірники зранку метуть вулиці, а діти гуляють на майданчиках.
В окупації я реально “здичавіла” — довго не могла згадати, як на заправці налити собі чаю.
Нарешті вдома
Удома ми знову плакали. Тільки тепер уже всі разом. І я почала адаптуватися до життя не в окупації — звикати до того, що кожної ночі виє сирена, що можна обійняти й потиснути руку людині, яка тебе щодня підтримувала.
Коли я вперше вийшла в місто, обійнялася з такою великою кількістю уманчан, як ніколи у своєму житті.
Ті, з ким я була знайома, працювала, товаришувала до війни, і хто знав, що я жила на окупованій території, хто розумів мій шлях і мій страх, — люди просто підходили, обіймали й плакали разом зі мною. Це неоціненно та незабутньо.
Я повернула свій профіль у фейсбуку, відновила акаунти, запустила ноутбук і повідомила своїх учнів про те, що мені довелося виїхати з села і я проведу з ними уроки лише до кінця квітня. А потім, коли закінчиться війна, ми обов’язково побачимося.
Безцінною була кожна реакція, важливим було кожне слово від учня і від батьків. Хтось подякував, хтось побажав удачі, а я щиро просила й прошу кожного берегти себе. Менше виходити на двір, уникати зустрічей і розмов з окупантами, не проявляти свою позицію в соціальних мережах і ще багато якихось важливих і дрібних “не”, які можуть вартувати життя в умовах окупації.
Удома відчуття тривожності і страху не покидало. Залишатися день у день із синдромом “загубленості” було все складніше. З’явилася можливість поїхати в Німеччину. І я продовжила свій шлях. Ще дві тисячі кілометрів. І в іншій країні я вже не вчителька, а учениця. Але я точно знаю, що прийде час, коли я повернуся в Умань, Херсон і Стрілкове, щоб подякувати тим людям, хто в дуже складний час був поряд і допоміг.
Авторка: Аліна Коваленко
Фото автора
Сайт створено за підтримки Агенції медійного росту
