Запрограмовані на перемогу: велика душа маленького дитсадка з Каноничів
Волонтер – це мультизаняття, бо в цьому непростому й неромантичному статусі, узятому добровільно, обмежень за професійним фахом нема. Вимушеними волонтерами стали тисячі українців. Вимушеними, бо 24 лютого 2022 року російський окупант цинічно вдерся в Україну, нехтуючи всіма можливими правилами війни й політики. До оборони стали в тому числі й педагоги.
Зупинилося навчання, але запрацювали волонтерські хаби, цехи й центри допомоги в освітніх закладах. Не виняток і Вараський район: Каноницька громада всією освітньою галуззю швидко самоорганізувалася. І не тільки школи, а й навіть дитсадки. Волонтерським хабом-кухнею став і садочок «Сонечко» у Каноничах, яким керує Наталія Сакова.
Нині в закладі вже стартував навчально-виховний процес, але й роботу на оборону не покинули. Колектив закладу розказав, з чого починалося їхнє волонтерство, чого досягли й що планують надалі.
На порозі мене зустріла Наталія Сакова, директорка дитсадка «Сонечко» Каноницької громади. У закладі сьогодні майже 160 вихованців. З ними та всім господарством справляються тринадцятеро працівників. У кімнатах господарювали жінки – мили, підфарбовували стіни, техпрацівник з шурупокрутом на драбині, але це, до слова, у той день не єдиний чоловік у дитсадку. Загалом територія обслуговування – більше ніж півтораста квадратів приміщень.
- Наталіє Валеріївно, розкажіть, як починався ваш волонтерський цех-хаб?
Ідея виникла навесні. Ми довго думали, як можемо підтримати армію. Коли йде війна, у нас байдужих людей немає. Ми подумали і вирішили відкрити пекарський цех. Отже, рішення ухвалили – і до роботи: зібрали нараду, проговорили всі питання, створили маленький фінансовий фонд. Призначили відповідальну людину – нашу виховательку Інну Андріївну. Почали вести книгу, де були чітко записані наші доходи й видатки на випічку. Вийшли з цією пропозицією до голови територіальної громади. А він нас підтримує у будь-якій добрій ініціативі, тож ми погодили питання створення цеху й розпочали діяльність.
Спочатку робили випічку власними силами. А потім, коли почали звітувати про зроблену роботу, і громада підтягнулася – люди стали допомагати продуктами та фінансово. Ми налагодили контакти з волонтерами нашої громади та району. Хлопці возили випічку на передову і в ті точки, де люди дійсно її потребують. Ми хотіли зробити їм маленьке солодке свято – перенести тепло дому в бліндажі.
За словами пані Наталії, у перші дні на кухні садочка, окрім обладнання, не було нічого. Проте досить швидко жінки-волонтерки «обжилися», а люди з громади почали нести продукти. Майже пів року в ролі кондитерок працювало близько десяти жінок. Якщо спочатку робили по п’ять-шість ящиків печива, то, коли набрали розгону, за один день вдавалося приготувати навіть по сімнадцять-двадцять ящиків різної випічки.
- Наталіє Валеріївно, а в такій команді вистачало приладдя, плит, духовок?
Наше обладнання і справді потребує оновлення, але, коли буде перемога, – воно все владнається. На цьому ми не зосереджували увагу. Ми дали клич, і люди громади принесли ще дві духовки. Ми їх підключили в пральній і медичному кабінеті. Ще одну принесла моя працівниця. Ми старалися і працювали цілоденно.
Лариса Волочнюк, вихователька й методистка, у хустині і в рукавицях, з відром і ганчіркою, прибирала дитячу спальню. Я поцікавилася її роботою в ці місяці.
- Пані Ларисо, як проходить ваш волонтерський день на кухні дитсадка?
Уранці збираємося і вирішуємо, що робимо, хто за які процеси береться. Кожна з нас підібрала рецепти під себе – такі, щоб у кожному була родзинка. Хотілося, щоб наші військові, отримавши посилочку, пораділи й потішилися. Тому робили і прикраси, і яскраві кольори – для настрою і позитиву солдатів. Отак кожна робила собі тісто й готувала – нами ніхто не керував. Така була злагоджена робота.
- У вас особисто які емоції були 24 лютого?
Ви знаєте, те 24 лютого вже зарубано в пам'яті навік. Уранці директорка дзвонить і каже, що воєнний стан увели, діток приймати не будемо, але працюємо. На роботі у всіх було відчуття, що це вже кінець, руки опускалися, усі шоковані були. Панічно питали одна одну: чим тут допомогти? Казали керівниці, що все зробимо. Хоч на блокпост, хоч до оборони!
Пані Лариса показує дитячу книжечку, що й досі лежить у дитячій спальні на ліжечку, – «Українські народні казки». Ще 23 лютого вона читала дітям казку в тиху годину. А дітки, за звичкою, щоразу питали, яка ж казка буде завтра? І досі ця книжечка розгорнута, лежить із закладкою на недочитаній казці 23 лютого 2022 року.
Лідія Рижа, помічниця вихователя, також розказала про емоції цих місяців. На неї вказали колеги не випадково – жінка має хист до кондитерки з дитинства. Скромна й небагатослівна, вона загорілася, коли розказувала про свою роботу на волонтерській кухні.
- Пані Лідіє, а нащо було всяко виробляти марципани, прикраси на випічці, воно ж і так смачне, домашнє?
Я хочу в усьому бачити красу, мені це приємно робити. Коли печу щось барвисте й особливе, це дуже тішить. Кладу цукати, мак, згущене молоко, роблю незвичні форми, щоб оригінально було. Я радію плодам своєї праці і надіюся, що і військові, які смакують нашу випічку, теж тішаться.
У Лідії Андріївни чоловік від 11 березня у ЗСУ, мобілізований. Дружині він радив: солодощі дуже потрібні на передових позиціях, там, де скрутно. От і знаходили господині таких перевізників-волонтерів, які їхали в найгарячіші точки, до військових і цивільних, – їм і віддавали свої солодкі вантажі.
Галина Рижа, медична сестра, разом з іншими і випікала, і упорядковувала приміщення садочка.
- Пані Галино, чи змогли ви і ваші колеги переключитися з війни на роботу?
В усіх спочатку була паніка, стрес, шок. Як стали випікати, переключилися думки на те, що наша допомога важлива. Випічка потрапляла до наших земляків у бойові частини. Переважно на донецькому напрямку. Вантажі їхали великі. Я спілкувалася зі своїм однокласником, у його частину й відправили смаколики. Він подякував від імені всіх солдатів.
Чимало односельців, за словами працівниць закладу, просто приносили кошти в пожертву зі словами: «Ми не знаємо, що вам треба, але от гроші, купите те, що потрібно». Навіть люди з інших сіл долучилися до пожертв на волонтерський цех. За ці кошти господині закупляли борошно й цукор, різні дрібниці для випічки.
Марію Волочнюк, бухгалтерку, машиністку з прання та ремонту білизни, я застала за прибиранням кухні й мийки.
- Пані Маріє, а ви теж були учасницею волонтерського цеху? Як реагувала сім’я на вашу роботу?
Так, ми всі брали участь у цьому волонтерському цеху. Адже в кожного свій фронт. Наш – допомога. Ми мали готувати, відправляти посилки, ми всім займалися.
- Ваші відчуття в тій волонтерській роботі? Чи знали, куди їдуть ваші солодощі?
Завершальний день у виховательок-волонтерок був пам'ятним – додому йшли піднесено, радісно й гордо, що змогли себе знайти на барикадах непрошеної війни. З Божим благословенням, гарячими серцями й щирими молитвами ці трудівниці змінили фартухи кухні на рукавиці майстринь для ремонту рідних приміщень.
Переживали за хлопців усі. Хотіли підсолодити їм настрій. Адже домашня випічка – це відчуття спокою, наче ти вдома. Наші солодощі їхали в різні точки бойових дій. Волонтери доправляли випічку не тільки солдатам, а і звичайним людям, до яких не могла дійти інша допомога. Для них пакували продуктові набори.
Коли було вирішено зупинити волонтерський цех і почати ремонт-підготовку до навчального року, в останні дні на кухні хтось з жінок сказав: «А зважмо, скільки ж за день ми робимо?» Тоді вже й колеги приєдналися, тож цікавих підбити підсумки не бракувало. Отже, весь солодкий здобний вантаж пропустили через вагу – сорок п’ять кілограмів!
Разом з Наталією Саковою пройшли доглянутим подвір'ям до підвалу, де будівельники облаштовували укриття для малечі. Розпитую:
- Наталіє Валеріївно, колективу потрібно було підготувати заклад до навчального року. Ремонти і випічка – як поєднували роботу?
- Ще навесні, щойно ми почали випікати і цей процес закрутився, керівники повідомили, що потрібно підготувати заклад до навчання з вересня. Ішлося про те, якщо все буде добре, у нас з першого вересня має початися навчання для дошкільнят і початкових класів. Ми поєднували і ремонт, і пекарський цех. Але терміни підтискали, тому були змушені на певний час пекарський цех закрити й зайнятися ремонтом.
Для блоку початкових класів ми повністю оновили класну кімнату. Також оновили спальну кімнату й приймальню. Дітки нині матимуть окремий вхід у початкові класи й зможуть спокійно навчатися. Фінансування виділялося на ремонти – це більше ніж 50 тисяч гривень станом на сьогодні. Але, звичайно, роботи тривають. Надіюся, кошти ще будуть. Ті кошти ми використали – зробили повністю ремонти там, де є потреби.
- Чи готовий волонтерський цех відновити роботу? Натхнення ще не зникло?
Звичайно, готові! Усе це, що робиться тут, – і ремонт, і пекарський цех – усе силами працівників нашого «Сонечка». Усі активні, усі долучені, стараються. Немає таких, щоб халтурили або не працювали. Нам подобається те, що зроблено своїми руками. І самим приємно дивитися, що ось ми можемо, старалися, у нас усе виходить. Вийшло спекти сотні кілограмів печива – вийде й перемогти усякого окупанта! Бо ми і є Україна!
Авторка: Людмила Босик
Історії українського спротиву у війні працює на WordPress