Ірпінь
“Здавалося, будівля відірвалася від землі”. Тодішній виконувач обов’язків проректора Державного податкового університету — про окупацію Ірпеня, навчання і повернення до міста.
Ірпінь розташований на північному заході від Києва, сюди можна дістатися автівкою за 15 хвилин. Містечко, яке активно розбудовували і де донедавна купували квартири молоді сім’ї, стало форпостом повномасштабного російського вторгнення.
24 лютого в тутешньому Державному податковому університеті мав відбуватися міжнародний захід. Це єдиний в Україні навчальний заклад, який підпорядковується Міністерству фінансів і готує фахівців з економічної безпеки. Того дня о п’ятій ранку мешканці Ірпеня, як і вся країна, прокинулися від вибухів.
У сховищах закладу освіти перебували орієнтовно 700 студентів, викладачів і містян. Нині університет потрощений, він пережив пожежі й окупацію. Але освітній заклад відроджується: після звільнення Ірпеня тут функціонував гуманітарний хаб. З першого серпня в університеті стартував новий навчальний рік — у дистанційному форматі.
Яким було життя освітян і всіх, хто знайшов прихисток у сховищах університету під час боїв за Ірпінь, розповідає Василь Чмелюк, який на той час працював виконувачем обов’язків проректора з міжнародної діяльності та інвестицій.
Далі пряма мова.
Перша ніч була безсонною
На 24–25 лютого в університеті запланували велику міжнародну конференцію з питань економічної безпеки держави та бізнесу. У ній мали брати участь представники семи країн, але з 20 лютого почали надходити відмови в офлайн-участі, тож івент вирішили перенести. Увечері 23 лютого ми з організаційним комітетом підбивали підсумки і за старою доброю традицією пили шампанське: не було навіть думок про те, що на нас чекає зранку.
24 лютого приблизно о п’ятій годині мене розбудила дружина: сказала, що почалася війна. Ми зібрали речі, зідзвонилися з її батьками, вони забрали жінку з Ірпеня. А я швидко зібрався і пішов до університету. На території нашого кампусу офіційно зареєстровано чотири укриття. Адміністрація університету розуміла, що все серйозно, тому їх заздалегідь облаштовували, щоб люди мали прихисток: зробили місця для сну та санітарні зони. Кожен з нас виявив ініціативу прибути до ЗВО, у той день адміністрація оголосила, що на роботу не слід виходити, але в. о. ректора, помічники та проректори вирішили прийти.
Уже о десятій ранку в цих укриттях перебувало близько 700 людей: наші студенти, викладачі, мешканці Ірпеня, які живуть поруч. Люди сильно панікували.
У соціальних мережах ми розмістили оголошення, що наші співробітники можуть долучитися до патрулювання на території університету, до волонтерської роботи — за пів дня вже зібралася команда.
В університеті була низка дисциплін за спеціальністю “правоохоронна діяльність”: тактична медицина, вогнева підготовка, організація діяльності правоохоронних органів тощо. Ми мали прилади, які використовували в освітньому процесі на практичних заняттях: тактичні аптечки, турнікети, кровоспинні засоби, рації, які могли працювати в радіусі кілометра, ліхтарики. Роздали це групі, яка патрулювала університет, та організували спостережні пости.
Перша ніч була безсонною. В укриттях перебували чотири дитини грудного віку і дуже багато дітей віком від п’яти років. Хтось з місцевих побув день-два, втомився морально і фізично й покинув сховища, але наші викладачі й студенти, особливо студенти-сироти, яким узагалі не було куди їхати, залишалися на місці.
Загарбники планували штурм Києва. Ми бачили, як гелікоптери К-52 рухалися в напрямку гостомельського аеропорту. Відбувся бій, і окупанти фактично захопили цей аеродром. Вибухи були дуже гучними, ми бачили дим. Думаю, ніхто в Україні не міг уявити, що буде вторгнення в такому форматі, що Ірпінь, Буча і загалом Приірпіння стане форпостом, щитом, місцем великих битв. Я анітрохи не міг собі такого уявити.
ДРГ мали свої розпізнавальні знаки
На наступний день з Чорнобильської зони посунули колони ворожої техніки. У селі Здвижівка, за Гостомелем, уже стояла колона з 300 одиниць техніки — танків, БТР, БМР.
Ми організували пункти спостереження: обрали чотири найвищі точки в університеті й акумулювали інформацію про переміщення техніки, рух ДРГ. У перші дні в Ірпені було дуже багато диверсійно-розвідувальних груп. Вони мали свої способи розпізнавання: один день ходили з порожньою пляшкою з-під “Кока-коли”, в інший — мали чорні елементи одягу. Ми навіть на території гуртожитку затримали одного диверсанта. Найімовірніше, він і скинув наші координати по роботі мінометів.
Учасники ірпінської територіальної оборони отримували таку інформацію від відповідних підрозділів ЗСУ і виявляли таких людей у місті. Уже після звільнення Ірпеня стало відомо, що деякі члени ДРГ приїжджали до міста за пів року-рік до повномасштабного вторгнення, винаймали житло, шифрувалися, щоб робити свою брудну справу.
На третій день повномасштабного вторгнення підірвали мости в Романівці та на Житомирській трасі, щоб не дозволити ворожій техніці просунутися в бік Києва. Наші військові відбили аеропорт у Гостомелі. Усе це було дуже добре чути в університеті. Хоч ми і були переконані, що російські військові не підуть через Ірпінь, зараз уже зрозуміло: якби вони прийшли сюди, усіх причетних до викладання скоріш за все розстріляли б.
Спроби евакуації
Десь на п’ятий день почалася евакуація з міста до київського вокзалу залізницею. Один наш волонтер мав великий вантажний бус, ми спробували евакуювати студентів: протягом двох днів саджали туди всіх, хто бажав, і відвозили до залізничної станції “Ірпінь”. Але це тривало недовго — почалися обстріли, залізничну колію пошкодили. Діти, які намагалися виїхати на третій день після початку евакуації, повернулися в бомбосховище.
Ми бачили, що ворожі війська просуваються: вони вже зайняли Макарів і розміщували артилерію на лінії Ворзеля. Цього достатньо, щоб дострелити до Ірпеня. Постало серйозне питання про організацію евакуації. Підтвердження “зелених коридорів” не було, і ми почали про це думати на свій страх і розсуд.
Кабінет згорів, вишиванки вціліли
Під час першої спроби евакуюватися в нас залишилося приблизно 100–120 людей. Ми мали два автобуси. Один повністю заправили й підготували. Нашого штатного водія я привіз до університету на своєму авто з центрального району Ірпеня, де він мешкав. Але з’явилася команда про небезпеку артилерійських обстрілів. Усі сховалися в укриття.
4 березня університет атакували. Перший приліт був на вулицю, де ми зловили ДРГшника. Вісім снарядів потрапили в приміщення. Коли “прилітало” по університету, усі підстрибували: будівля не просто здригалася, було таке відчуття, що вона відірвалася від землі й приземлилася. І так разів шість.
Спалахнула пожежа в районі актового залу. Наші чоловіки, серед яких були і викладачі, встигли розгорнути пожежні рукави, і ми вступили в бій з вогнем. Згодом під’їхали пожежники, загоряння локалізували. Цю групу, у складі якої були Юрій Бородай, Олексій Романенко і Тарас Гордієнко, президент нагородив орденами “За мужність”, бо вони гасили пожежу під обстрілами. Символічно: кабінет костюмера біля актової зали згорів, а вишиванки, які зберігалися в кімнаті поруч, лишилися цілими й неушкодженими. Їх було видно з вулиці.
Хаос, затори й міни
Світла і води не було, частково згорів дах, і ми чітко усвідомили, що потрібно пробувати прориватися та виїхати з міста. Військові повідомили про можливість “зеленого коридору”. Зранку відправили один автобус на 75 осіб, я його супроводжував.
Це було щось страшне: величезний хаос, затори: усі намагалися виїхати з міста, міни просто свистіли над головою, бомбардування Ірпеня йшло повним ходом, працювала артилерія.
Нас пропускали без черги — уся вулиця Університетська аж до села Стоянка стояла в заторі, тому ми виїхали на зустрічну смугу. Водій відчинив двері, і ми пояснювали, чому нам важливо “вирватися”. Так і протиснулися.
Другого водія на той час у нас не було, відгукнувся випускник факультету податкової міліції 2002 року Євген Котов. Однак в іншому автобусі не було достатньої кількості палива. Випадково трапилися мешканці, які дали 20 літрів солярки, завдяки цьому автобус зміг виїхати з Ірпеня.
Це сталося через дві години після того, як ми виїхали, забравши ще 35 осіб. У цей час по вулиці Мечникова в Ірпені йшла російська техніка зі сторони Бучі. Через годину-півтори вже не можна було виїжджати цим шляхом: там стояли російські танки, організували російський блокпост. З того моменту розпочалася часткова окупація Ірпеня. Ми поїхали до міста Сторожинець у Чернівецькій області. Там філія нашого університету, тож колеги облаштували умови для проживання й організації освітнього процесу.
Коли Ірпінь був частково зайнятий російськими військами, хлопці, які відповідають за критичну інфраструктуру, за допомогою військових змогли вивезти з університету сервери. Це трапилося орієнтовно у двадцятих числах березня, ще до великої пожежі, коли вигорів центральний корпус. Дипломи, особові справи, трудові книжки, інші документи й накопичувачі інформації також вдалося відвезти в Чернівецьку область, тому навчання не зупинилося.
Хлопці йшли по воду, і в них почали стріляти
За тиждень до звільнення Ірпеня російська розвідувальна група була в університеті. Вони взяли в полон чотирьох наших співробітників, які просто йшли по воду. І тут їх почали обстрілювати. Але, дякувати Богу, у полоні вони пробули лише кілька годин: наші війська почали наступати — росіяни були вимушені відступити.
В одному з корпусів була бойова позиція, вогнева точка — там ми знаходили гільзи. В одній аудиторії лишилися намощені місця, де російські військові спали. Видно, що вони влаштували під автомати на спостережних постах книжки: це зробили спеціально, щоб легше тримати напоготові зброю. На одній дошці було написано великими буквами “Донбас”. Валялися коробки з-під сухпайків. Але вони недовго там перебували, думаю, добу-півтори.
Корпус університету палав три дні
Коли російські військові зрозуміли, що Ірпінь їм не взяти і, напевно, уже вирішили відступати (це було орієнтовно 24–26 березня; 28 березня Ірпінь звільнили), протягом двох днів відбувалися потужні бомбардування. Гатили зі всього, що в них було. Саме тоді потрапили в центральний корпус університету. Зсередини він вигорів повністю. Це історична будівля, там раніше розташовувалося приміщення торф’яного технікуму, були дерев’яні перекриття. Снаряд потрапив у дах, загорілися верхні поверхи. Люди, які тут перебували, казали, що палало три дні.
Узагалі немає жодної будівлі в університеті без пошкоджень: усюди є прильоти, десь із загорянням, десь просто з руйнацією мереж, стін і даху. 90 % вікон повилітали від вибухової хвилі.
Є кілька символічних речей. Коли президент оголосив 16 лютого Днем єднання, на башті одного з корпусів ми замінили прапор. Попри руйнування дахів, він так і залишився майоріти, росіяни не змогли йому нічого зробити.
Хоч центральний корпус вигорів ущент, на другому поверсі є зелена стіна з назвою університету, біля якої завжди фотографуються випускники, — вона вціліла. Навколо згарище таке, а вона майже не ушкоджена. Думаю, архітекторам, які будуть пропонувати проєкти нового центрального корпусу, її потрібно зберегти.
Здавалося, що бій відбувся пів години тому
Я повернувся в Ірпінь після того, як поприбирали тіла загиблих з вулиць. Їх було дуже багато. Мій кум повернувся на три дні раніше й допомагав завідувачу кладовища збирати “двохсотих”. То взагалі був жах: було багато бездомних собак — ми ж розуміємо, що відбувалося з цими трупами.
Коли я приїхав у місто, вулиці ще не прибрали. Відчуття таке, що всі ці події відбулися буквально пів години тому: запах, обірвані дроти, відчуття, що пожежу тільки загасили.
Наш Ірпінь — молоде, спортивне місто. Це місто парків і щастя. А тут було відчуття, що це не Ірпінь, а марево: місто було подібне до замордованого, закатованого та зґвалтованого. Є райони, де 70–80 % будівель знищені.
На центральній площі ніщо не вказує на те, що щось відбувалося. Хоча, якщо роззирнутися, видно, що були прильоти: вікна вибиті, є сліди загорянь.
Після деокупації в університеті довгий час був єдиний гуманітарний хаб. Зараз таких місць уже багато, вони потужно організовані депутатським корпусом, тож потреба в університетському хабі відпала.
Ми передали нашій територіальній обороні два автомобілі. Один — військовий пікап, другий — бус, який зараз слугує водоканалу. Привезли генератори, чотири тонни харчів. Асоціація випускників організувала толоку: я зробив відеооголошення у фейсбуку, на яке відгукнулося 80–90 осіб, ми залучили половину. Для них університет — це не просто місце навчання, це те місце, де залишається шматочок твоєї душі.
Не зупиняємося: працюємо не тільки в академічній сфері, але й волонтеримо. А університет готується до нового навчального року — відроджується, як фенікс. Корпуси, які вціліли, готові приймати студентів. Ситуація сприяє інтеграції університету до європейського освітнього простору, здійснюється фандрейзинг для відбудови навчального закладу, тож нині маємо багато консультацій з європейською спільнотою.
Авторка: Ольга Кацан
Сайт створено за підтримки Агенції медійного росту
