Дружківка
Провела єдиного сина на війну і врятувала тих, у кого ніколи не було справжньої родини. Історія соціальної педагогині Ганни Немирської
Соціальна педагогиня Ганна Немирська виявилася єдиною, хто погодився супроводжувати сиріт із соціального гуртожитку з прифронтової Дружківки на Донеччині до більш безпечного регіону України. У перші тижні повномасштабного вторгнення вона покинула власну родину, щоб врятувати самотніх дітей, які виявилися неготовими до можливих ризиків війни.
У державному гуртожитку Дружківки проживає молодь, яка виховувалася в інтернатах і дитячих будинках, а після закінчення училищ не має де жити. Головне завдання працівників такого закладу — соціалізувати хлопців і дівчат, навчити їх самостійно жити, заробляти і витрачати гроші, спілкуватися з державними та соціальними інституціями, підтримувати здорові стосунки з тими, хто їх оточує.
Але до війни, на жаль, зовсім не готують у державних сирітських закладах України. І перед її обличчям “державні” діти постають абсолютно беззахисними. Тож Ганна вирішила допомогти. І тепер розповідає про цю подвійну боротьбу за їхні долі.
Далі пряма мова Ганни.
Дев’ять наляканих підлітків, які не розуміють ризиків війни
Коли в середині березня планувалася евакуація, до супроводу мали бути залучені ще кілька співробітників із сім’ями. Але в підсумку всі вони з різних причин відмовилися. Супроводжувати вихованців треба було тільки мені. Якби відмовилася я, вихованці залишилися б у Дружківці.
На початок повномасштабної війни в гуртожитку було 19 мешканців. Але після перших вибухів хтось зміг поїхати до тимчасової родини, де жив до повноліття, хтось — у навчальний заклад, який мав евакуювати їх окремо, хтось працював в іншому місті та вирішив там залишитися. А вісьмом хлопцям та одній дівчині взагалі не було куди дітися.
Наймолодшому з моєї групи — 18, найстаршому — 22 роки. Майже всі вони мають проблеми з ментальним здоров’ям та є людьми з інвалідністю, хоч і не визнані неповносправними. Безумовно, загострення ситуації, вибухи, дальня поїздка, зміна звичних умов життя для них стали додатковим стресом. Зараз одного з моїх вихованців помістили до обласного спеціалізованого медичного закладу для лікування. Психіка не витримала навантаження.
Звісно, за віком вони дорослі люди. Але за станом психічного розвитку — налякані діти, рівень світовідчуття яких обмежується приблизно 15-річним віком. А ще вони все життя прожили під суворим керівництвом дорослих і так і не навчилися ухвалювати рішення самостійно. У них просто не було такої можливості, бо в державних закладах їдять, сплять, гуляють і навіть ходять у туалет за розкладом і погодженням. Марно сподіватися, що ці молоді люди якось подбають про себе під час війни. У них ніколи не було навіть схожого досвіду.
Тому для мене не стояло питання, чи треба їх вивозити далі від війни. Бо очевидно: вони поки не в змозі самостійно оцінити ризики, що пов’язані з війною, і не можуть забезпечити своє виживання, ховатися в укриття, уникати обстрілів, елементарно знаходити продукти під час дефіциту чи не втрапити в халепу, спілкуючись з окупантами.
Я сіла в потяг, залишивши в Дружківці стареньку маму з моєю собакою та чотирма котами. Вона відмовилася евакуюватися, бо залишилася чи не єдиною лікаркою у своєму закладі, куди кожного дня їздила на таксі, — мама через хворобу вже давно пересувається з ходунками. А ми поїхали.
Можна грати по нотах, а можна підбирати на слух. Зараз ми відшукуємо варіанти їхнього життя інтуїтивно
Завдяки чіткій роботі Чернівецької обласної служби в справах дітей ми їхали не в порожнечу. Спеціалісти громади, яка нас прийняла, розв’язували величезну кількість питань розселення та супроводу наших вихованців.
Спочатку ми потрапили до християнського табору. Там було дуже багато людей і прийнятні умови. Але, звісно, моїм хлопцям було складно адаптуватися до геть незвичних для них правил життя. Діти з інтернату поводяться не завжди так, як очікують від дітей, що виросли в релігійній і щасливій родині.
Вони, хоч і отримують соціальні послуги в нашому гуртожитку, мають право кудись йти без дозволу, бо вони не арештанти, а вільні люди. Скажу чесно, хлопці можуть вживати звичну в їхньому середовищі лексику, на яку в християнському центрі реагували гостро. Троє з них палили. Хоча відсоток тих, хто вживає тютюн у їхньому віці, і серед інших категорій молоді навряд чи нижчий.
Вони намагалися поводитися гарно. А я, як могла, проводила адвокацію та підтримувала дітей. Одночасно продовжувала займатися тим, що робила для них і разом з ними до евакуації: допомагала з комунікацією та юридичними питаннями. Ми подали документи на відновлення трьох втрачених паспортів, оформили документи для отримання статусу внутрішньо переміщених осіб, налагодили контакти з медичними закладами та лікарями, бо всім моїм молодим друзям постійно потрібна медична допомога та рецептурні ліки.
Самостійно впоратися з цією навалою завдань вони не можуть, тож я завжди поруч. І знаєте, мені не соромно за них, навіть якщо хтось їх бачить недостатньо вихованими чи освіченими. Бо вони тримаються попри війну, переїзд, незвичні умови та руйнування всіх зв’язків, які й так важко налагоджувати тим, хто зростав без батьків.
Усіх навчила готувати — наразі в кожного це обов’язкова практика. Кажу гордо: тепер усі вміють користуватися електроприладами та розуміють правила безпеки. І головне — більшість з них навчилася допомагати одне одному.
Ще до евакуації в нас була група самодопомоги “Соцгурт” для тих, хто погано адаптований до реалій поза державними закладами. Щось на кшталт груп “анонімних алкоголіків”, які працюють у всьому світі. А зараз ми просто постійно живемо всередині цієї групи взаємодопомоги. Хтось не вміє купувати продукти, ніколи не користувався банківською карткою, не знає, як оплачувати проїзд в автобусі чи шукати маршрути в сусіднє село. Вони допомагають одне одному, щоб потім безпечно та продуктивно жити в соціумі. Розумієте, можна грати по нотах, а можна підбирати на слух. Ми з цією молоддю зараз відшукуємо варіанти їхнього життя інтуїтивно.
Це мій фронт. Ми маємо допомогти їм не втратити віру в себе
Згодом ми вирушили до іншого місця перебування, яке підготувала обласна влада. У цей час мій єдиний син вирішив іти захищати мене та Батьківщину. Я плакала, але прийняла його рішення. А мій фронт — захищати цих дітей, у яких через традиції державного виховання в інституціях закладають вимушену безпорадність. Їм ніхто не довіряє. Вони самі собі не довіряють.
Серед моїх вихованців хлопець з інвалідністю, яку викликала легка форма дитячого церебрального паралічу. Він добре розвинутий розумово, уміє спілкуватися з чиновниками, знає свої права. Як на мене, він найкраще соціалізований у плані контакту з органами влади. Але його фізичні обмеження не дають йому можливості знайти роботу, хоча він постійно її шукає. Йому не довіряють навіть те, для чого не треба навичок, бо майже не працює одна рука та трохи шкутильгає нога. І через цю свою нереалізованість він постійно намагається робити щось, через що його б просто помічали та чули. Але як уміє.
Ще є Олександра, єдина серед хлопців, яка поїхала з нами. У неї теж інвалідність, тільки ментального характеру. Має також дислексію та поганий зір, усе життя повинна приймати спеціальні ліки. Вона повна сирота родом з Горлівки. Після закінчення професійного ліцею опинилася в нашому гуртожитку, бо батьківське житло залишилося десь на окупованій території. Наразі її поки неможливо відправити в самостійне життя. Кожного дня я навчаю її планувати — коли та що потрібно їсти, коли приймати ліки. Вона наївна та добра, може просто віддати комусь свою пенсію, що отримує через інвалідність. А потім кілька діб лежати на ліжку, згорнувшись калачиком, бо немає що їсти. Ми тільки почали потроху навчати її жити в соціумі — ходити до магазину, рахувати гроші, щось готувати.
Це складне завдання: кожного дня пояснювати людям, що від готовності суспільства приймати всіх на рівних правах залежить якість нашого спільного життя. Повірте, ці “державні діти” так бояться підвести тих, хто в них вірить. Тому навіть під час страшної війни ми маємо допомогти їм не втратити віру в себе.
Чому я досі тут? Я хочу для себе залишатися людиною
Зараз через незадоволення інших переселенців нашу групу ймовірно розділять. Троє хлопців уже виїхали в Хотин. Ще думають, куди прилаштувати інших. А ми з Олександрою залишаємося в гуртожитку училища. Але я все одно буду постійно до них навідуватися, бо не полишаю спроб врятувати моїх дорослих, але беззахисних дітей. І від війни, і від руйнівної сили тривог і загроз, що штовхають людей на стигматизацію інших. Ви питаєте, чому я досі тут? Я хочу для себе залишатися людиною.
Розумію, що ми всі зараз “на межі”. Налякані, перебуваємо далеко від дому, хтось уже встиг відчути на собі ворожі обстріли та окупацію. Але хочу вірити, що вдасться все більше і більше людей переконати в тому, що не можна позбавляти інших права на прихисток тільки тому, що вони комусь здаються потенційно небезпечними.
Постійно пояснюю, що ці діти — також члени суспільства. Так, вони інші. Не завжди приємні в спілкуванні, не завжди роблять правильний вибір, не завжди готові за нього відповідати. Але це точно не означає, що ми маємо рятувати від війни лише освічених людей зі зразковою поведінкою. Бо ми сильні саме тим, що цінуємо кожну людину, кожного українця. І тому ми обов’язково переможемо.
Авторка: Єлизавета Гончарова
Фото автора
Сайт створено за підтримки Агенції медійного росту
